За весь час війни Суми потерпали багато разів, але найстрашніше минулої неділі, 13 квітня. В цей день від двох російських ракет в центрі міста загинули 35 людей та більше 100 отримали поранення. І найбільша кількість загиблих та постраждалих їхали в 62 автобусі…

Господь не зберіг Даниїла, і він потрапив до левʼячої ями, але Бог вивів його звідти неушкодженим. Господь не зберіг від розпеченої печі трьох ізраїльських юнаків, але Він вивів їх звідти цілими і навіть без запаху диму. Тетяна Іванівна Антипіна – старша диякониса та секретар 4 Сумської громади. Вона також їхала в тому страшному автобусі, який потрапив під пекельний удар російської ракети. Бог не зберіг її від цього жаху. Але Він зберіг її життя, здоров’я та навіть самопочуття. Вона єдина, хто вийшов звідти цілою і неушкодженою! Тетяна Іванівна не отримала жодної рани, коли навколо були тіла десятків людей, скривавлених та знівечених в одну мить! Господь навіть забрав від неї відчуття страху та розгубленості, і вона була спокійною і врівноваженою серед пекельної пастки.

З самого початку війни Тетяна Іванівна не відчувала страху і не шукала порятунку. Під час окупації, коли не ходив транспорт, і більшість людей перелякано ховалися вдома, вона продовжувала служити членам своєї громади. Їй телефонували і просили знайти ліки. І сестра Антипіна йшла з аптеки до аптеки, вистоювала багатогодинні черги, зупиняла попутні машини, якщо йти було далеко, купувала необхідні ліки та відносила нужденним.

Як тільки відновили служіння в Духовному Центрі на Заливній, вона кожен день була в церкві: готувала їжу для переселенців, сортувала і роздавала гуманітарну допомогу.

Ось і в цей трагічний день Тетяна Іванівна їхала в церкву, щоб роздавати гуманітарну допомогу. 4 громада отримувала поміч з 11 до 12 години. Антипіна, як секретар громади, мала список усіх членів, і хто хворий, і хто в селі, і повинна була проконтролювати, щоб усі отримали.

Вона живе біля артучилища, там і зайшла в великих червоний автобус на середню площадку. Там було багато людей. Місця для сидіння всі виявилися зайняті. Вона показала кондуктору пенсійне посвідчення, поклала його в гаманець, і не зачинивши, кинула в пустий рюкзак за плечима. Цей момент дуже важливий. Бо потім, вже вдома, Тетяна Іванівна побачила, що в гаманці застрягла металева шрапнель. Саме такі маленькі шматочки металу і вбили так багато людей…

Вона стояла на середній площадці спиною до водія і трималася за поручень. Коли вони були на зупинці біля вул. Олександра Олеся (Радянської) пролунав перший вибух. Поруч стояла жінка і розмовляла по телефону, то сказала, що це в центрі. І вони намагалися у вікно побачити, чи щось видно. Біля 4 школи в автобус набилося ще більше людей. І коли вони проїхали Академічний провулок, що біля Банківської академії, пролунав другий вибух.

Автобус дуже різко зупинився. У Тетяни Іванівни закрилися очі. Вона так і залишилася стояти і триматися за поручень. Вона зовсім не відчула вибухової хвилі.

Лише відчувала, що зі стелі на неї посипалися уламки скла та пил. Вона відчула, як малесенькі шматочки скла пробігли по її обличчю, та засипалися за шиворот та в черевики. А вона продовжувала спокійно стояти з заплющеними очима.

Коли Тетяна Іванівна розплющила очі, в салоні був густий, темний дим. Але він швидко розвіявся через вікна, бо все скло вилетіло.

Навколо хаос і паніка. Всі, хто вцілів біжать до дверей.

А вона спокійно стояла і дивилася, як в 90 псалмі сказано: “впаде біля тебе тисяча, і десять тисяч праворуч тебе, але до тебе не наблизиться. Тільки очима твоїми будеш дивитися…”

Тетяна Іванівна спокійно дивилася і бачила все, що відбувалося з середини автобуса і до кінця. Перед нею жінка скривавлена, сповзає з сидіння і падає. Потім ще двоє поруч, погляд вихопив десь сімох людей, і в усіх скривавлені обличчя і руки, їх поранило скло, що вилітело з вікон.

Але на диво вона продовжувала спокійно стояти, не відчуваючи ні страху, ні шоку, ні хвилювання, ні тривоги.

Потім вона подивилася на свої руки, а вони цілі, жодної подряпини.

А далі розвернулася до початку автобуса і побачила двох дідусів. Одного загиблого, що ничком лежав, а під ним на підлозі сидів інший, скривавлений, і цівка крові біжала по обличчю.

Ще вона побачила, що відкрити перші двері неможливо, бо перед ними впало дерево.

Люди намагалися відкрити середні двері, але їх заблокувало, тому не виходило. Тоді з вікна вистрибнув хлопець, і зовні допоміг відчинити одну стулку дверей. І всі повалили до виходу. Була паніка і хаос. Коли декілька вийшло, стало трохи свободніше. Від поранених звільнили другу стулку, і стали вже допомагати виходити пораненим.

На задній площадці також відчинили двері, і там стали виходити.

Головний удар прийшовся на початок автобуса. Тому, всі хто були попереду, або загинули, або були важко поранені. З переду автобуса мабуть була пожежа, але Тетяна Іванівна її не бачила. Вона намагалася допомогти піднятися пораненому дідусеві, але ж сама маленька і худенька, то сил не вистачало. Їй допомогли, дідуся підняли, йому було дуже зле.

Через середні двері виносили поранених. А задні вже були вільні, бо там люди не так постраждали, і всі повиходили.

Тому Антипіна через них вийшла на вулицю. Куди падав її погляд, вона бачила дуже багато мертвих, серед них молоді жінки і дівчата…

Біля автобусу, і біля “Дарів моря”, і в провулку далі… Люди розповіли, що після першого вибуху з магазину вибігли продавчині, і стали допомагати пораненим, і друга ракета вбила і їх…

Тетяна Іванівна, зрозуміла, що з нею все добре, і пішки таки пішла в церкву, виконувати своє служіння.

Вона проходила повз поранену жінку, в якої було дуже травмоване обличчя і нога, та просила про допомогу. І вперше в житті Антипіна пожалкувала, що в неї нічого немає, щоб допомогти, ні бинтів, ні вміння надавати першу медичну допомогу… Пустий рюкзак і брудні руки…

В церкві Тетяна Іванівна проконтролювала, щоб всі з її громади отримали гуманітарну допомогу. І повернулася додому. Лише тоді вона розділася і побачила скільки дрібного скла було в їх одягу і взутті. Її волосся було як дріт, і лише на носі маленька подряпина. І гаманець, в якому застрягла смерть…

В церкві її питали: ви розумієте, що Бог вас зберіг?

А вона лише дивувалася, і питала Бога: “Що Ти хотів мені цим сказати!? Чому я була серед стількох поранених і вбитих, і залишилася ціла? Чому я не відчула удару? Вибухової хвилі?”

Тетяна Іванівна не вважає себе якоюсь особливою, безгрішною. Вона каже, що їй потрібно передивитися все своє життя. Вона не боїться загинути. Тетяна Іванівна повторює, що не просто вірить в Бога, а довіряє Йому. Вона вважає, що навіть переживши таку страшну подію неможна озлоблятися. І не потрібно боятися. Вона знає, що з нею нічого не станеться без волі Божої.

Славлячи Бога за чудо порятунку, сестра Тетяна, не приховує свого здивування. Її сьогодні могло вже не бути серед живих, але Господь зберіг її для прославлення імені Свого.

Іс 43:1-3: “А тепер отак каже Господь, що створив тебе…Не бійся, бо Я тебе викупив, Я покликав ім’я твоє, Мій ти! Коли переходитимеш через води, Я буду з тобою, а через річки не затоплять тебе, коли будеш огонь переходити, не попечешся, і не буде палити тебе його полум’я. Бо Я Господь, Бог твій.”

Слава Господу за Його милість і вірність Слову Своєму.

Автор Віолетта Бершова